Існує повір’я, за яким український графоман (якщо він - поет) пише пафосні силабо-тонічні вірші, обрамлені дієслівними римами. Коли ж йому пощастило менше й він став прозаїком, то його опуси стосуються як не стражденної української історії, то вічної сільської проблематики.

Проте щороку з’являється все більше ознак того, що графоманія встигла проникнути й до замаскованих рядів письменників-аванґардистів-модерністів-верлібристів та іже з ними. Переодягнувши вишиванку на щось космополітичне, вона стала ще небезпечнішою. Тепер навіть довести важко, що маємо справу не з унікальним зразком футуристичного письма, а зі звичайним бездарним текстом. І як тут не згадати відому фразу радянського генсека Хрущова, яку він мав необережність висловити на зустрічі з літераторами та художниками: «Теперь вот этот Неизвестный нечто неизвестное выставил. И думает, что он теперь известный. Эти скульпторы, по-моему, медиумы. Вот он написал, вылепил, создал, а мы ходим и не понимаем: что это? Следовательно: мы виноваты».

За іншим міфом, найбільшу кількість графоманів можна зустріти в Національній спілці письменників України. Аж ось і ні. За межами тієї ж спілки їх - куди більше. Найчисленнішим місцем графоманського скупчення є Інтернет. Від спокуси виставити свої творіння на онлайн осуд/схвалення відмовиться далеко не кожен. Немодно зараз писати «до шухляди», не модно… За останні роки ми отримали величезну кількість літературних Інтернет-зірок усіх жанрів. І спробуйте заперечити, що хедлайнер якоїсь мережевої спільноти у традиційних спілчанських очах є невизнаним генієм - і навпаки. Замкнуте коло.

Що б не казали, але в графоманії є й (міфічно)позитивне. Еволюція від графомана до генія, яку проходить чи не кожен письменник, рівноцінна еволюції людського ембріона. Як і ембріон, графоман отримує випробувальний термін (для кожного - свій), протягом якого можна перервати цю зазвичай небажану вагітність, а можна й народитися. І тоді вже начувайтеся!

Графоманія породжує самотність. Графоманія рятує від самотності. Очевидно, це і є причиною, чому так важко позбутися маніакальної пристрасті донести свій приватний меседж до тих, хто найменше хоче його отримати. «Ми всі в своїй любові графомани» - писав поет Олег Романенко. «Ми всі в своїй графоманії маніяки» - скажу я.

Попри те, що графоманія набула розмірів епідемії, панацеї від неї досі не винайшли. Тому чи не краще розслабитися і подумати про щось менш духовне? Адже в письменнику все має бути прекрасним: і поезія, і проза, й біцепси.