Вибір з широко заплющеними очима
Життя після зміни Президента далеко не завжди покращується. Набагато частіше воно навпаки – погіршується, а відтак кожні вибори – то завжди ризик.
Автор : Максим Коломис
«Та нема кого вибирати» - з цієї думки впродовж останнього року починалися чи не усі розмови про президентські вибори. Перший тур позаду, а теза така ж злободенна. «У нас війна з Росією, а який головнокомандувач з клоуна?», - риторично запитують ті, кого прийнято називати умовними «порохоботами». «А що з «баригами», «мародерами» і «свинарчуками» воювати краще?», - не менш риторично відповідає прихильник умовної «Зе-команди». Після цього дискусія неминуче скочується у малоаргументований «холі вар». Безглуздий і безжалісний…
«І не пам’ятаю вже…»
Емоція вдруге поспіль тріумфально кладе на лопатки раціо. Але цього разу, на відміну від 2014-ого, найголовнішою емоцією, без сумніву, стає сліпа, всеохоплююча ненависть. Та сама ненависть, яка у момент розчарування неминуче розквітає на полі, що до того щедро підживлювали рафінованою «мегалюбов’ю».
5 років тому, одразу ж після окропленого кров’ю Майдану Гідності, 54% українців раптом злились у беззастережній любові до усім відомого олігарха Петра Порошенка. З ним – я і дотепер не розумію, з якого дива – одностайно пов’язали надію на те, що незважаючи на наростаючу агресію Росії, Україна швидко стане справедливою і процвітаючою.
Ніхто особливо не замислювався. Ні про безжально розграбовану казну, ні про знавіснілого хижого яструба зовні, ні навіть про жирнючого корупційного гада всередині. Не кажучи вже, що власне сам новообраний від того самого гада, м’яко кажучи, далеко не відповз…
Емоціям не притаманно ставити питання, а тим паче відповідати на них. Емоція втомилася і хоче змін на краще, емоція по-справжньому сліпо вірить в них. Вона не покладається на причинно-наслідковий ланцюжок , просто вірить. З беззастережністю релігійного фанатика. А коли отримує не по вірі своїй, знаходить винного і починає всім серцем ненавидіти… Найчастіше, як не прикро, саме того, кого іще донедавна палко й беззастережно любила…
Упевнений, значна частина тих, хто сьогодні обрав Зеленського іще 5 років тому голосувала за того ж таки Порошенка. Просто не всі готові у тому зізнатися. На пряме питання «За кого голосував у 2014-ому?» більшість, просто відведе погляд і, ніяково потиснувши плечима, процідить щось на кшталт «тааа… і не пам’ятаю вже»…
Зате потім у багатьох миттєво прокинеться пам'ять про Небесну Сотню і жага помсти тому, про кого «і не пам’ятаю вже».
Ідіоти чи інфантили?
Особисто я з поширеною після виборів тезою про кожного третього ідіота в країні категорично не погоджуюся. Надто вже вона зверхня і аніскілечки не конструктивна. Передусім, для кандидата, якого у першому турі підтримало майже вдвічі менше, вочевидь, точно не ідіотів.
Без психоаналітика, одначе, тут все таки не обійтися. Якщо порівняти рідну Україну з дівчиною, якій пішов 28-ий рік, у неї неозброєним оком діагностується певний ступінь інфантилізму. Іншими словами, психічні риси, притаманні дитячому віку, передусім, банальне небажання брати на себе відповідальність.
В якій іще державі світу, обираючи антикризового президента, громадяни шукають такого собі чарівника, здатного просто, клацнувши пальцями, вирішити абсолютно усі - в тому числі і безнадійно задавнені – проблеми? Так, щоб одного прекрасного ранку ти просто прокинувся у ситій Європі і більше нічого для того не робив
В якій іще державі світу президентом запросто може стати актор, який більшість часу проводить на зйомках тоді, як про його погляди на основні державні справи до ладу не знає фактично ніхто?
Називати ідіотами таких громадян, як не крути, все такине правильно. Психологи запевняють, для цього вони мусили би бути повністю не здатними мислити. Українці ж не просто мислять, а і демонструють пристойний чорний гумор.
Хіба не смішно, коли фінансові магнати на кшталт Шевченка чи Тарути, які вбухали у вибори суми з шістьма нулями, або політичні зірки від Мороза до Богомолець у підсумку набирають менше, аніж нікому не відомий депутат Тимошенко, якому просто пощастило народитися з ініціалами, як у головної фронтвумен українського популізму?
За цю саму фронтвумен, яка починала кампанію з інтелектуальних форумів, а закінчила концертами Зіброва для бабусь, цього разу, судячи з кінцевих цифр, проголосувало виключно найвідданіше ядро багаторічного фан-клубу.
Прикметно також, що майже на третину менше, аніж колись набрав і її головний конкурент з вилами. Тепер він серйозно ризикує і взагалі не потрапити до наступного Парламенту.
Відкрито проросійські і глухо опозиційні Бойко і Вілкул, навіть попри безпрецедентні, на їх думку, утиски «рускаязичія» та «канонічьнава праваславія», на двох набрали менше, аніж один Порошенко…
Все це, безумовно, промовляє на користь того, що на певні розмірковування та висновки наші земляки, як не крути, здатні. А тому точно не ідіоти.
Дивитися, але не бачити
Якщо поглянути притомно, реальними переможцями у першій десятці виглядають хіба згаданий вище Зеленський, ну іще Смєшко.
Перший ніколи не був у політиці, другий був, але дуже давно, не публічно і взагалі – є темою окремого аналізу.
З високою вірогідністю, і Зеленського, і Смєшка обирали просто як людей з-поза звичного політ-істеблішменту. Справа в тому, що сьогодні, усіх, хто бодай трохи причетний до політики, практично не криючись, ненавидить майже 40% українців!
Упевнений, за того ж Зеленського на заході та в центрі голосували, прекрасно усвідомлюючи, що це і справді не більш, ніж комік, який, за іронією долі опинився не гребені політичного хайпу. Без елементарного усвідомлення, що таке керувати країною в часи війни, але точно не без зв’язків з класичним олігархом Коломойським.
Прогресивніші «ЗЕ-фани» точно без захвату на це дивляться, але бачити змушують себе лише те, що він не був у політиці, а тому «точно не такий».
З іншого боку, і Порошенка обирали, прекрасно пам’ятаючи, скажімо, як західні партнери системно критикували його за відсутність реформи судочинства та очевидних ознак боротьби з корупцією.
На безкінечних кононенків-березенків-пашинських-насірових-гладковських, переконаний, більшість умовних «порохоботів» також дивляться з презирством, бажаючи їм найстрашніших пекельних мук. При цьому бачити все таки воліють, передусім, армію, квоти, Томос і безвіз… Питання, безумовно, вистраждані і перезрілі, але все таки не з перших ярусів упертої піраміди Маслоу.
Політика доконаних фактів
Це саме те єдине, на що ми мусимо зважати, коли у другому турі обиратимемо, як завжди, менше зло. Отож вашій увазі холоднокровний виклад цілком конкретних фактів:
1) Зеленський не має ані найменшого стосунку до Майдану і жодного разу його відкрито не підтримував. Він людина з російськими сентиментами і класичною пролетарською передісторією. А відтак більшість його прихильників є ніким іншим, як колишнім біло-блакитним електоратом з півдня та сходу. В інтерв’ю Гордону Зеленський сам розповідав, що його батьки до Революції весь час підтримували Януковича, однак після неї раптом проголосували за Порошенка…
2) Згідно офіційних даних виборів у зоні ООС, за Зеленського проголосувало не на багато менше виборців, аніж за Порошенка. А відтак інформація, що абсолютно всі українські воїни як один за головнокомандувача є, м‘яко кажучи, перебільшеною.
3) Продукцію «95-ого кварталу» ніколи не вирізняла ні проукраїнська позиція, ні якісний гумор. Більшість жартів там побудовано на елементарній демагогії та цінностях, притаманних російському світу.
4) Гуманітарними здобутками, на які робить основну ставку Порошенко, по-справжньому переймається в кращому випадку кожен десятий українець, решта, як не крути, більше цікавляться цінами, тарифами, корупцією і всім тим, що мажеться на хліб і є ближчим до тіла.
5) Цінності, притаманні українському політ-істеблішменту зовсім не чужі, зокрема, і Зеленському. Як виявилося, кандидат «з-поза системи» має доволі фешенебельний будиночок в Італії, по сусідству з найбільшими російськими олігархами, колекціонує вартісні годинники і життя на широку ногу, на відміну від свого персонажа Голобородька, ані трохи не цурається.
Кволий голос переможеного раціо
Сучасний президент України не має важелів, аби вручну керувати цінами, знижувати тарифи чи виносити вироки без суду і слідства. Зупинити війну на сході наш головнокомандувач спроможний, виключно і тільки капітулювавши в ній. Решта способів є поза його можливостями, оскільки бойові дії почала аж ніяк не наша країна.
А відтак, хто б не переміг у другому турі, народ доволі швидко почне вимагати від нього неможливого. Те ж на що Президент повноваження має – а це армія і зовнішні відносини - у виборця сьогодні попитом, на жаль, не користується.
Щоб зрозуміти масштаби впливу олігархів на президента, достатньо проаналізувати, наскільки ставленики Ахметова - а це Ляшко та Вілкул - завадили пройти до другого туру відповідно Тимошенко і Бойку, а також те, на яку проблему для самого Порошенка перетворився близький компаньйон Коломойського.
Життя після зміни Президента далеко не завжди покращується. Набагато частіше воно навпаки – погіршується, а відтак кожні вибори – то завжди ризик.
В даному конкретно взятому випадку це, в першу чергу, ризик відкласти у довгу скриню болісні реформи, кожна з яких починалася під шаленим тиском західних кредиторів. За Порошенка і МВФ, і ЄС все таки постійно відзначали правильність нашого вектора, критикували хіба темпи і брак політичної волі, щоб їх пришвидшити.
Якщо переможе Порошенко, з виборцями йому точно не світититиме навіть медового місяця, впродовж якого можна було би безболісно ухвалювати складні рішення. Не прогинатиметься під нього також і Верховна рада, що прагне як комфортніше дожити бодай свої останні місяці.
Чим ближче до виборів, опозиціонери усіх мастей усе голосніше кричатимуть про мутні схеми, що допомогли Порошенку проковзнути-таки у другий тур.
Якщо ж переможе Зеленський, його головною проблемою стане втримати свій різношерстий електорат бодай до парламентських виборів. Увесь цей час він приречений бути кульгавою качкою без більшості, а відтак на зміни, яких усі чекають буде навіть об’єктивно не спроможним.
За такого стану справ емоції, що сьогодні роблять Зеленського основним претендентом на владу, вже завтра можуть капризно перекинутися на бік когось з опонентів і ситуація швидше, ніж ми собі уявляємо почне болюче нагадувати підзабуті нині часи пізнього Ющенка. З усією їх безнадійністю…
Джерело: RvNews
«Готичний сад» на крок ближче: на території Рівненської обласної філармонії відбулася толока (відео) 
