Рівне у спогадах. Коріння учительського роду Кулішів
- Опубліковано: Галина Данильчук
- —
- 29 Вересня, 2017 о 18:32
Іван Хомич Куліш. Цього вчителя запам’ятало не одне покоління рівнян. Спілкуючись із рівненськими старожилами, які ділились своїми спогадами про колишнє життя, не раз чула добрі слова про вчителя Рівненської школи № 5, який добре знався у всьому – в малюванні, поезії, природі.
Іван Хомич Куліш. Фото з родинного архіву
У Рівному живуть його нащадки – онуки Ірина Всеволодівна Куліш-Лукашевич і Наталія Всеволодівна Куліш, правнучка Тетяна Сергіївна Лукашевич. Пані Ірина теж, як і дід, все життя віддала педагогіці, працюючи викладачем Рівненського музичного училища.
Онука Івана Хомича – Ірина Всеволодівна Куліш-Лукашевич
А ще вона чудовий дослідник нашої історії, авторка книг «Пошуки і знахідки» та «Пам’ять непідвладна часу». Пані Наталія весь свій творчий потенціал віддала учням Рівненської музичної школи № 1 ім. М.Лисенка. Правнучка вчителя Тетяна Лукашевич стала відомою рівненською художницею і вчителем юних художників. Це справді славетна вчительська династія.
Перегляньте також:
- Рівне, Нетішин, Здолбунів – Академія «FOX» запрошує до танцю
- У Нетішині підписали Меморандум про співпрацю в енергетичній освіті населення
Правнучка Івана Хомича Куліша – рівненська художниця Тетяна Лукашевич. Фото з мережі Інтернет
Ця розповідь складається зі спогадів про вчителя з великої літери.
«Я не один: зі мною моя мрія…» – це рядок з поезії Івана Куліша, мудрого вчителя і талановитого поета, життєве кредо якого було – мріяти і любити, знати і вчити, відчувати красу і дарувати її іншим.
Іван Куліш. Фото 1892 р.
Іван Хомич Куліш народився в містечку Шостка Чернігівської губернії у 1873 році. Він був одинадцятою дитиною в багатодітній сім’ї і годі було сподіватися на одержання пристойної освіти. Однак, щасливий випадок звів семирічного хлопця із людиною високих моральних цінностей – князем Миколою Миколайовичем Неплюєвим, який саме тоді за власний кошт організував на хуторі Воздвиженськ сільськогосподарську школу, а вихованці (перших було лише 7 хлопчиків) згодом об’єдналися у Хрестовоздвиженське православне братство. Навчання і виховання тут було всебічне: окрім основних предметів, учні глибоко вивчали Закон Божий, літературу, музику, образотворче мистецтво, іноземні мови.
Вихованці Воздвиженської школи, серед яких і Іван Куліш. 1992 р.
Закінчивши у 1892 році школу, Іван Куліш склав при Глухівській гімназії екзамени на право педагогічної діяльності і одержав посаду викладача молодшого курсу у Воздвиженській сільськогосподарській школі. За розповіддю його онуки Ірини Всеволодівни Куліш, – викладацька робота була покликанням діда, оскільки він мав для цього усі необхідні якості: доброту і любов до дітей, порядність і глибоку відданість, а головне – постійну потребу в нових знаннях, яку зберігав до глибокої старості. Десять років працював І.Х. Куліш на педагогічній роботі у Воздвиженській школі.
Барон Теодор фон Штейнгель. Фото поч. ХХ ст.
У 1902 році у Воздвиженськ завітав волинський меценат барон Федір Рудольфович Штейнгель, який у своєму маєтку в с. Городок, що поблизу Рівного, започаткував освітні і культурні заклади, активно займався благодійництвом і просвітительством. Він і запропонував одному із випускників Воздвиженської сільськогосподарської школи переїхати до Городка і стати вчителем новоствореного училища аграрного профілю. На заклик барона Іван Хомич радо відгукнувся, хоча на той час вже був одружений і мав доньку Лідію.
Іван КУліш з дружиною Надією. Фото поч. ХХ ст. з родинного архіву.
Згадує І.В.Лукашевич (Куліш): «У 1891 році дід одружився з Надією Олександрівною Августинович, моєю бабусею, яка також була вихованкою сільськогосподарської школи. Вона була дворянського походження, але попри заборону батьків, залишила своє «дворянське гніздо» у с. Ічня заради Воздвиженського братства. У Воздвиженськ бабця прийшла у 1883 році, коли там була відкрита жіноча школа і стала однією із перших її випускниць. Вона була старшою із дев’яти дітей Августиновичів, тож забрала з собою на навчання і двох молодших сестер – Ольгу і Дарію. Батьки-дворяни звичайно були проти такого рішення дітей, адже у братстві були в основному сільські діти.
Коли Іван і Надія Куліші вирушили на Волинь, то забрали з собою і молодших сестер Августиновичів. До цього часу в шкільному музеї Городоцької школи зберігаються документи, які засвідчують, що там працювали вчителями сестри Надія, Ольга і Дарія Августиновичі. До батьків вони вже не повернулися. Коли дідусь із бабусею приїхали в Городок, їх дочці Лідії було вісім місяців, а мій батько Всеволод народився вже в Городку у 1908 році і його хрещеним батьком став барон Штейнгель.
Городок поч ХХ ст. Вид на школу. Фото І.Х. Куліша.
Барон пообіцяв дідові дати йому повну свободу дій. Тож він мав право вибудувати свої навчальні програми на базі неплюївських.
Городок поч. ХХ ст. На першому плані збудований бароном Штейнгелем млин. Фото І. Х. Куліша.
Дідова сім’я поселилася в Городку навпроти школи, за межами острова, де жили вчителі. Цей будинок зберігся до нашого часу. Дід був завідуючим школи, а бабця викладала рукоділля. Згодом дід, який мав літературні і поетичні здібності, став викладати російську мову, біологію, агрономічні науки, які в інших школах не викладалися. У Городоцькій школі вчилися хлопчики і дівчатка старші 12-ти років».
Школярі Городоцької школи під час екскурсії на природу. Фото І.Х. Куліша
І.Х. Куліш розділяв і підтримував усі ініціативи і починання барона. Вони разом збирали колекцію першого на Волині музею, який був створений у Городку. Надія Олександрівна була прекрасною майстринею вишивки і рукоділля. Саме вона копіювала зібрані зразки народних волинських і поліських вишивок.
Городоцький краєвид. Фото І. Х. КУліша.
У Івана Хомича були унікальні здібності до малювання і на його уроках з ботаніки учні мали чудові взірці необхідного учбового матеріалу, виготовленого вчителем. Він оволодів унікальною професією таксидерміста і виготовляв опудала різних птахів, які зберігалися в кабінеті біології. Деякі збереглися до нашого часу. Придбавши фотоапарат, учитель зафіксував сотні миттєвостей з життя Городка, баронської сім’ї, школярів, неповторну красу околиць, Вишневу гору, річку Устю. А ще він довіряв своє серце скрипці, яка в його руках то плакала, то ридала.
І.Х. Куліш із сином Всеволодом. Фото зродинного архіву.
«У Городку дід працював до 1918 року, – продовжує розповідь І.В.Лукашевич, – і, можливо, й далі ще б залишався, але померла бабця і він попросив барона відпустити його у Рівне. Між подружжям Кулішів була велика любов і горе втрати було дуже великим. Бабцю поховали в Городку на сільському кладовищі. Барон відпускав діда з неохотою, але з розумінням.
Так, з 1919 року Іван Куліш поселився у Рівному. Із двома малими дітьми став жити на вул. Скорупки (тепер вул. 24-го серпня). Там був цілий комплекс будинків німця графа Рільке, хорошого знайомого барона Штейнгеля. Рільке здавав будинки в оренду і запропонував діду бути управителем його будинків у Рівному, а за це дав йому в користування особняк. У діда ніколи не було своєї нерухомої власності. Можливо тому ми й не були вивезені радянською владою.
На вул. 24-го серпня, де зараз розміщується Рівненський обласний інститут післядипломної педагогічної освіти, тоді знаходився 5-кімнатний особняк з мезоніном, я добре його пам’ятаю. Під вікном ріс великий каштан.
Працював тоді дід інспектором народних училищ, одночасно викладав російську мову й біологію у реальному училищі.
Всеволод Куліш з друзями на фоні палацу Любомирських. Фото з родинного архіву.
Діти почали навчання: Всеволод – у реальному училищі, Лідія – у жіночій гімназії. Пізніше, аж до 1939 року, він був викладачем приватної російської гімназії, яка знаходилась на тодішній вул. 13-ї дивізії (тепер вул. С. Петлюри). А ще він був активним членом Російського благочинного товариства, яке об’єднувало місцеву рівненську інтелігенцію. При товаристві діяв літературний гурток, члени якого влаштували свої зібрання у гостинній залі дому Івана Куліша.
Квартира на Поштовій, де після війни оселилася сім’я Кулішів. Фото з архіву краєзнавчого музею.
У 1929 році І.Х.Куліш надсилає свій вірш «Задачи» на конкурс, який організував Союз російських письменників у Варшаві й одержує за нього першу премію. У 1934 році на конкурсі за «Вінок сонетів» йому знову була присуджена перша премія. Автор одержує схвальний відгук відомого поета Івана Буніна, а у дарунок – його книгу з дарчим написом, яка сьогодні є безцінною реліквією родини Лукашевичів-Кулішів. Визнання окрилювало і спонукало до нових творчих пошуків. З відомим російським письменником Іван Куліш буде листуватися до 1939 року. У 1938 році у Львові вийшла перша книга вчителя Куліша «Золоті поля». Це душевна щира лірика, де кожен зможе знайти щось своє особисте, сокровенне – і тугу, і радість, і красу природи, і любов, і розчарування. Його віршами зачитувались, їх переписували у свої альбоми рівненські учні, його лірика була близька і зрозуміла поколінню довоєнних часів.
І.Х. Куліш. Довоєнне фото
Коли ж розпочалася війна і німці окупували Рівне, то місцеве населення, що проживало неподалік колишньої гімназії, яка стала рейхскомісаріатом, було звідти виселене. Куліші залишили дім на Скорупки і зайняли дві невеличкі кімнати на вул. Поштовій. Учитель спочатку організував у своєму домі шкільні заняття для дітей, а потім деякий час жив у с. Великий Олексин, продовжуючи навчати сільських дітлахів.
І.Х. Куліш. Фото з сімейного архіву.
Одразу після звільнення міста від німецьких окупантів І.Х.Куліш знову поринає у свою рідну стихію – її величність школу. У 1945 році він був призначений директором Рівненської школи № 5, де працював до 1958 року.
Доля знову нанесла тяжкий удар – помирає його 45-річний син Всеволод і дідусь стає батьком для своїх онучок Ірини та Наталії.
Іван Куліш був шанованим учителем. Мав авторитет і серед учнів, і серед вчителів, а тому був одним із перших педагогів Рівненщини, кому було присвоєно звання «Заслужений вчитель України» (1947 р.).
Іван Хомич мав активну життєву позицію і авторитет у місті, тож у 1950 році був обраний депутатом Верховної Ради УРСР. Хоча сім’я депутата мешкала все в тій же невеличкій квартирі без побутових зручностей на вул. Поштовій № 5. На пропозицію влади надати йому більш пристойне житло Іван Хомич відповів відмовою, бо іншим жилося тоді не краще.
У віці 85 років І.Х.Куліш пішов на пенсію. Через п’ять років його не стало. Місцем його вічного спочинку стало старовинне кладовище «Грабник».
І. Х. Куліш на схилі своїх літ. Фото з родинного архіву.
Зі спогадів І.В.Куліш: «Коли у 1963 році помер наш дід, то з Городка приїхали його учні. Приїхали сивобороді діди з ключками, весь Городок прибув… Стояли ті старці, плакали, згадували як то було, яка там була культура, які були вимоги до учнів, як любили тих учнів, як ними займалися».
Від такого міцного і творчого коріння Кулішів – Івана Хомича і Наталії Олександрівни розрісся рід, який успадкував в більшості своїй професії вчителів, творчих особистостей.
З розповіді І.В.Куліш: «Моя тітка Лідія Іванівна Куліш (Майгур) у 1950-их роках була найбільш відома майстриня у Рівному. Вона викладала рукоділля в школах і у Рівненському Палаці піонерів. В неї були чудові роботи, які експонувалися на виставках. Улюблена техніка вишивання – «англійська гладь». Вишивала, поки слухались руки. Похована теж на «Грабнику», поруч з могилою діда».
Онуки – Ірина та Наталія обрали життєвий шлях вчителів. Ірина Всеволодівна все життя працювала у Рівненському музичному училищі, викладаючи історію мистецтв, педагогіку, естетику, російську літературу. А нині вона активний дослідник і літописець не лише свого родоводу, а й культурних, релігійних і мистецьких осередків Рівненщини. В пам’ять про свого діда вона зініціювала видання збірника його поезій «Золоті поля» (2008).
Наталія Всеволодівна весь свій творчий і педагогічний потенціал віддала музичній освіті дітей у рівненській дитячій музичній школі № 1 ім. М.Лисенка.
Тетяна Сергіївна Лукашевич – правнучка І.Х. Куліша, відома рівненська художниця, член Національної спілки художників України. Вона з особливим почуттям вдячності зберігає вишиті її прабабусею сорочку і фартух, яким вже понад сторіччя. Це народне вбрання скопіювала на початку ХХ ст. Надія Олександрівна Куліш із поліської знахідки, яка була в колекції етнографічного музею барона Штейнгеля у Городку. Родина Кулішів чи не єдина в нашому місті, яка по крихтах зібрала унікальні фотографії і документи, спогади про родину сподвижників і хранителів української культури Штейнгелів, родовим помістям яких був Городок.
В цьому домі завжди жила і живе нині творча атмосфера, шанується мудре слово, книга, справжня музика, все найкраще, що перейшло у спадок від міцного кулішевого коріння.
